Work Text:
Його перехоплюють одразу на вході до Конохи — якийсь шінобі, чийого імені Ітачі не знає чи не пам'ятає. Він приземляється поруч, піднявши невелику хмарку пилу, серйозний і майже нудьгуючий.
— Ітачі-сан, — каже рівним, незацікавленим голосом. — Пані Хокаґе хоче вас бачити, пройдіть до її кабінету.
У цьому нічого такого немає. У цій фразі, голосі, ситуації, самому шінобі — немає нічого такого. Але він раптом якось дивно мнеться, опускає очі.
— Там щось із Саске-саном, — додає.
І все різко стає чимось таким. Дочекавшись кивка, шінобі зникає, як прийшов: кудись убік по дахах будинків. Ітачі не дивиться. Він трохи дихає на рахунок, — раз-два-три-чотири вдох, раз-два-три-чотири видих — нервовим жестом поправляє резинку в низькому хвості й на цьому його хвилювання закінчуються. У резиденцію Хокаґе він заходить вже з ідеально порожньою головою, в якій старанно чавить усі думки, що намагаються в нього виникнути — будь вони про теплу погоду, про магазинчик солодощів дорогою додому або ж про Саске, чия місія в сусідньому селищі повинна була закінчитися тільки через два дні.
Тсунаде-сама зустрічає його, риючись у завалах книжок і сувоїв у дальньому кутку кабінету. Вона гукає його, не розгинаючись, й Ітачі слухняно підходить, придушуючи зародок тривоги в грудях.
— Боже, чого там тобі вже наговорили? — посміхається Тсунаде, як тільки піднімає на нього погляд. — На тобі обличчя немає! З Саске все добре, він зараз у госпіталі, я особисто його дивилася. Не хвилюйся.
Вона вивуджує з купи сувоїв якісь папери, перетягнуті тонкою мотузкою з печаткою, проходить до столу й починає переписувати з них щось гарною пір'яною ручкою прямо в розгорнуту книгу. Тон-тон тикається Ітачі в ногу, але він навіть не нахиляється погладити її, як зазвичай робить. Тільки дивиться відсторонено, як рожевий п'ятачок залишає вологий слід на його штанині. Вдихає, видихає. Поправляє резинку у хвості.
— Так що трапилося?
Тсунаде розгублено відволікається від паперів, ніби за цю коротку мить встигла забути про його присутність. Вона легко посміхається й ця посмішка діє на нього заспокійливо — нічого серйозного, точно. Просто Саске на лікарняному ліжку. Просто Ітачі в кабінеті у Хокаґе.
— На місії потрапив у стару замасковану пастку з печаткою. Вона чи то зіпсувалася від часу, чи то від самого початку була складена неправильно, тому спрацювала не так, як потрібно. Загалом, сам побачиш, головне, що Саске в порядку — Тсунаде повертає свою увагу книзі, в якій писала, і трохи хмуриться. — Насправді, я покликала тебе тільки тому, що він зараз дезорієнтований і розгублений. А ще нікого не хоче бачити. Але старшого брата, гадаю, не ослухається, адже так?
Ітачі стоїть там як бовван, потихеньку розморожуючи своє застигле в масці неприсутності й нехвилювання обличчя, тому забуває відповісти хоча б коротке "так" або "звичайно ж, пані Хокаґе" для пристойності. Насправді ж часи, коли Саске ще його беззаперечно слухався, минули вже як кілька років, разом із дитячою пухкістю його щік і вічними проханнями потренуватися разом. Тому якщо він казав, що нікого не хоче бачити, то було цілком навіть ймовірним, що Ітачі не просто затесався там десь у його списку, а й займав лідируючі позиції.
Дурний, такий дорослий тепер брат. Ітачі знав наперед усі невдоволені, збентежені погляди, якими він нагороджуватиме його сьогодні. Від простого, незлобного "що ти тут робиш?" до ураженого "обов'язково було приходити й дивитися на те, який я слабкий і жалюгідний, раз примудрився потрапити в якусь сумнівну пастку?" Ітачі раптом накриває хвилею туги та ніжності, тягне трохи в грудях. Саске. Дурний Саске, який постійно намагається щось довести, який боїться здатися слабким перед рідним братом.
— Скільки, — голос раптово підводить й Ітачі доводиться коротко прочистити горло. — Скільки триватиме ефект від печатки?
Тсунаде дописує речення в книзі, відкладає ручку й тихо зітхає. Видно, що вона в хорошому гуморі, незважаючи на довгий, стомлюючий день, сповнений турбот і роботи — у Хокаґе інших і не буває.
— Через те, що вона спрацювала неправильно, це важко визначити. Я побоююся давати йому сильні ліки, а нінджютсу безсило, тож залишається тільки чекати. Але це не страшно — стан стабільний, Саске почувається чудово. Довше місяця тривати точно не повинно.
— Місяць? — він не встигає втримати здивований тон, але Тсунаде не здається незадоволеною — навпаки.
— Так, Ітачі, місяць, — вона посміхається та відстукує нігтями по столу короткий ритм. — Може, навіть довше. Ну, хоч трошки вдома посидить і перестане цапатись з усіма навколо. Може, Наруто теж стане спокійнішим, сил моїх нема. Все, йди з очей моїх, забирай свого брата, поки він не виніс вікно лікарні, намагаючись втекти самотужки.
***
Додому вони повертаються в тиші. У Саске незвичний вигляд, незвичний погляд і незвичний настрій. Він намагається йти прямо, але видно, що хвіст йому заважає й іноді заносить його убік. Це Саске помітно засмучує й щоразу, коли він зупиняється, щоб вирівняти кроки, обличчя його похмурніє ще більше. Щоки в нього горять яскравим червоним, наче від лихоманки. Ітачі думає, може, це вона і є, але коли тягнеться перевірити, Саске від руки відсахується, ніби в ній прихований ворожий кунай, не менше. Дивиться вовком, незрозуміло й ображено. Ітачі з уколом туги намагається пригадати момент, коли його молодший брат став ухилятися від його дотиків, замість того, щоб бігти їм назустріч, переповнений радості й захоплення.
— Я всього лише хотів перевірити температуру, — пояснюється Ітачі рівно, намагаючись не дати прорватися в голос жалю та якимось незрозумілим веселощам. — Ти виглядаєш нездоровим.
Саске притискає вуха до голови так, що вони майже зливаються з його волоссям і дивиться на нього очманілим, ображеним поглядом.
— Звичайно, я виглядаю нездоровим, — вимовляє він повільно, стримуючи обурення. — Тому що. Я нездоровий.
Вони стоять так, мовчки витріщаючись один на одного, ще добрих півтори хвилини, поки десь небезпечно близько не чуються голоси — Саске відразу відмирає, озирається якось нервово. Він кидає на Ітачі швидкий роздратований погляд і коротко, зніяковіло тягне його за рукав.
— Ходімо вже додому швидше, ніі-сан. Не хочу, щоби мене бачили.
Ітачі душить у собі пропозицію донести Саске додому на спині до того, як встигає озвучити її, — передбачає ображене обличчя й фразу в дусі "мені не п'ять років" або "у мене свої ноги є" — і дозволяє собі тільки тихо посміхнутися. Жалість до молодшого брата в душі повільно, але вірно поступається веселощам: з Саске все й справді добре, хвилюватися нема про що, а дується він так, тому що вважає себе негідним траплятися в пастки. Надвечір має відійти. В Ітачі передбачається чотири вихідні після виснажливої місії, а спостерігати за Саске, який смикає котячими вухами й намагається не підмітати хвостом дороги, виявляється несподівано забавним.
***
Батьки реагують напрочуд спокійно. Батько, який саме виходив із дому, кидає щось про корисний досвід і довше не затримується. Мама зустрічає їх на порозі з посмішкою, оглядає Саске й навіть не приховує хихикання, а той навіть не ображається. Фиркає тільки, тягне своє одвічне "ну ма-а-ам, будь ласка" і не помічає, як випадково плескає Ітачі по нозі своїм невгамовним хвостом. Вдома йому помітно спокійніше й він поспішає втекти до себе в кімнату — Ітачі його розуміє.
— Як його так?
Мама посміюється, витирає руки об фартух і Ітачі раптом теж широко посміхається, веселиться такій страшенно красивій, задоволеній мамі та гуркоту зі спальні Саске, який напевно там щось впускає з необережності та незвички.
***
Звикає Саске до себе вже до вечора третього дня. Спускається сходами так само безшумно, як і завжди, йде на кухню, щоб звично випити відразу кілька склянок води. Ітачі завжди дивувався — він пив так, ніби його безперервно мучила спрага.
Дивитися на Саске все ще незвично й страшенно кумедно. Ітачі спостерігає за ним з вітальні поверх своєї книги й тихо веселиться: він виглядає на диво органічно з цими вухами на голові та рухливим хвостом, що дістає до підлоги. Начебто так і потрібно. Наче так і було завжди. Саске раптово повертає голову, ловить на собі погляд — Ітачі майже ніяково за те, що ось так без дозволу розглядав. Майже. Але здається, Саске не сердиться. З такої відстані складно роздивитись вираз його обличчя — Ітачі навіть не намагається, не примружується, не поправляє окуляри, що сповзли на ніс. Але здається, так, він не сердиться: не притискає вуха до голови. І це теж раптово веселить.
Саске облишає воду і прямує у вітальню. У нього босі ноги й м'яка хода, і він здається цілком задоволеним життям, коли оминає крісло та звисає зі спинки — цікавим носом прямо в книгу. Він зовсім близько й Ітачі звично-незвично огортає м'який, знайомий запах Саске, солодкуватий через полуничну вмивалку для обличчя. Усе це... Дивно, як і завжди, і як і завжди, будить у ньому не ті думки, не ті погляди та не ті бажання. Ітачі розгублено перегортає сторінку, хоча не пам'ятає, про що читав останні дві чи три. Саске над ним тихо невдоволено мугикає.
— Гей, — каже. — Я не дочитав.
Ітачі посміхається, повертаючись до нього. Він відсувається, щоб не зіткнутися лобами-носами-обличчями, але все одно виходить занадто близько — він від цього на мить губиться. Зволікає, трохи довше, ніж треба, роздивляючись перед собою обличчя: порозовіле й ліниве, тільки-но зі сну, напевно.
— Хто читає книги з середини?
І Саске відразу весело пирхає, відбирає в нього книгу, прискіпливо розглядає обкладинку. Начебто оцінює, чи це гідно того, щоб читати з самого початку.
— Ну, я, — відповідає і чогось невдоволено хмуриться. — Я читаю. І що це таке? Знову по роботі? Навіщо працюєш у свої вихідні?
Ітачі доводиться прикрити очі, щоб заспокоїти й перечекати хвилю ніжності, що сколихнулася в ньому. Що… Що за зворушлива дитина… Іноді здавалося, що до його щирого занепокоєння й турботи, загорнутих у невдоволений, повчальний тон, неможливо належним чином звикнути. Належним чином — це щоб перестати реагувати так яскраво, щоб навчитися тримати обличчя без попередніх заспокійливих жмурок або дихальних вправ.
Коли Ітачі розплющує очі, Саске дивиться кудись у підлогу, розсіяно колупаючи рівно стриженим нігтиком корінець книги. Він ворушить вухами, ніби до чогось прислухається, і це до смішного чарівно, дивно й привабливо, неможливо не задивитись. Ітачі і задивляється. Пропускає момент, коли Саске знову повертає до нього голову. Він виглядає чимось схвильованим, хмуриться, бігає очима; Ітачі невиразно пригадує цей вираз обличчя, але не може зрозуміти, що він означає.
— Тобі треба більше відпочивати, ніі-сан. Ось, — Саске вимовляє тихо-тихо, майже шепоче, і раптово торкається кінчиками пальців до його щоки, веде вище, невагомо огладжуючи ніжну шкіру під очима — у Ітачі вниз по шиї лоскітним теплом розтікаються мурашки. — У тебе вже темні кола під очима. Це все від утоми.
Ітачі миттю робиться гірше. Хочеться уникнути дотику, уникнути неспокійного погляду навпроти, піти з кімнати. Заплющити очі, тільки щоб не бачити, як Саске безсило, жахливо очевидно червоніє та заламує брови — впертий. Ітачі знає, що він зараз робить. Його улюблений маленький брат. Схвильований власними ж діями й підстебнутий мовчанням.
— Саске, — каже він, очікуючи, що голос його зрадить, але цього не відбувається: він звучить м’яко та рівно. На нього раптово навалюється втома. — Дякую. Я відпочину, обіцяю.
Саске посміхається, прибирає руку. Він виглядає задоволеним, незважаючи на недавню нервозність і досі палаючі викриваюче-червоним щоки. Вродливий. Нестерпно вродливий, збентежений, усміхнений молодший брат. Ітачі відчуває слід від його дотику на своєму обличчі аж допоки Саске не йде нагору.
***
Те, що Саске вміє муркати, — м у р к а т и — стає дивним, хвилюючим відкриттям вже на пʼятий день життя під впливом печатки. Ітачі, який опинився в кімнаті брата за проханням мами "розбудити бідну дитину, щоб хоча б поїв, а то постійно спить", так і завмирає: з рукою на спині Саске, незручно скручений над ліжком. Він розуміє, що це за звук і вібрації лише через кілька секунд, болісно довгих і тривожних. А коли розуміє, раптово губиться. Це... Це виявляється трохи занадто.
Саске, зі збитою в ногах ковдрою і подушкою для обіймів у руках, коротко смикає вухами й затихає так само різко, як і почав. Він тихо сопе і виглядає жахливо спокійним. Про зміни в циклі сну Саске схвильованому Ітачі пояснювала приємна на вигляд і голос лікарка ще перед тим, як пустити його в палату до брата. Але Ітачі тоді її не надто слухав: просто не міг, приголомшений новинами та близькістю кімнати, де напевно злий, на все скривджений і всім збентежений молодший брат чекав свого визволення. Двері в палату ледь не світилися, а Ітачі все дивився і дивився на них, перечитував номер і торкався поглядом ручки, уявляючи, як та ляже в руку, коли він потягне її на себе. Загалом голова його була зайнята зовсім не тим, чим треба, і він прослухав безліч важливих речей — речей, які стосувалися Саске. Ітачі з досадою припускав, що й ось про це... Про м... муркотіння... Дівчина теж могла йому розповідати, і зараз це не стало б несподіванкою, але.
Ітачі коливається лише секунду. Потім — сідає на край ліжка, проводить всією долонею по спині Саске один раз, другий, третій. Моторчик десь усередині його тіла заводиться, наче по команді.
— Боги... — Ітачі розгублено посміхається, не припиняючи погладжування, і нахиляється ближче.
Це... Гучно. Набагато голосніше, ніж мурчання будь-якого кота, якого Ітачі до цього зустрічав. Це не мало викликати такого великого здивування, — звичайно ж, вся справа в розмірах — але Ітачі все одно дивується, немов дитина. Він розсіяно думає, що Саске, мабуть, колись і його навіть переросте — він, здається, пішов більше в батька. Зовнішністю, зростом. Звичкою вперто задирати ніс і кривити губи: вираз, який в дитинстві лякав їх на обличчі у батька, зараз, вже на обличчі Саске, виглядав радше чарівно. Привабливо. Мило. І це, ох, це не ті, знову не ті думки! Ітачі відволікається на них, не в змозі перетравити безглузду, чудову дійсність, де його молодший брат лащиться до його руки уві сні й жахливо голосно вібрує — мурчить.
Саске раптом розплющує очі й мурчання обривається в наступну ж секунду. Він сонно, ліниво кліпає очима, хмуриться чомусь своєму, а потім завмирає — Ітачі долонею відчуває, як напружується його спина.
— Я що, — обережно промовляє він; усвідомлення повільно, але невблаганно наздоганяє його. — Я зараз... Щойно я..?
Ітачі раптом стає дуже весело — достатньо, щоб він пирхнув, підсів ближче й знову провів рукою по спині свого чудового, сонного молодшого брата. Ще раз. Ще, і ще, і ще. Саске дивиться на нього диким, приголомшеним поглядом, а Ітачі веселиться ще більше — сам достеменно не знає, чому саме. Він не помічає, як забирається долонею вище, чухає загривок, перебирає волосся на маківці, зачіпаючи гарячі, чутливі вуха й раптом — ось воно, ось. Вібрація знову зароджується десь усередині Саске. Правда, всього на кілька секунд — той так само раптово лякається, підривається на ліжку, хапаючись одночасно за горло й груди, і все припиняється.
— Що за?.. — тихо, ошелешено вичавлює він.
А Ітачі сміється — йому дуже, дуже весело від невинного, крихітного переляку Саске, його притиснутих вух і рум’яного, пом'ятого подушкою обличчя. Дуже весело. І дуже добре.
***
— Ніі-сан, смачно!
А ще Саске стає незвично вибагливим у їжі. Він навіть у дитинстві дуже рідко відмовлявся їсти те, що готувала мама, а тут: кілька разів за неповний тиждень та ще й за загальним столом, при батькові. Але мама сміялася, а батько нічого поганого не говорив. І це було... Теж дивно. Але дивно по-доброму. Дивовижно. Незвичайно.
Саске вернув ніс від дайкона і цибулі, соби, зеленого чаю, своєї улюбленої кави та всього скільки-небудь гострого або надто солоного. А ще, що дивно, від риби. Ітачі думав, що коти... Навпаки… Вголос він цього не наважувався озвучити, але Саске, здається, й так усе розумів по поглядам.
Зараз Саске сидів на кухні й підхоплював паличками то м'ясо, то овочі, не подумавши нічого з цього навіть розігріти, і виглядав цілком задоволеним життям. Він учора проспав вечерю, тому зараз підірвався в несусвітню рань від голоду — Ітачі прокинувся від кошмару ще між двома-трьома годинами ночі й назад заснути не зміг, тому теж не спав. Щоб не хвилювати Саске, йому він сказав, що прокинувся раніше для тренування. Але Саске від цього, здається, навпаки, розхвилювався ще більше.
— Ну які тренування, ніі-сан, — сказав він, заламуючи брови й нервово стискаючи кулаки. — Зовсім не щадиш себе.
А потім пригорнувся до нього, як був, не обіймаючи навіть, просто втикаючись холодним носом у шию. Ітачі тоді подумав розсіяно: як він виріс. А ще подумав: пахне сном, раннім ранком і Саске. Саске так подихав на нього з хвилину (болісно довгу, тягучу), і мовчазно потяг за собою на кухню. Снідати. Ну, щось на зразок того.
— Це мама готувала? — цікаво питає Саске з повним ротом їжі. Звучить смішно, м'яко, по-домашньому. — Ні, правда, дуже смачно.
Ітачі не голодний. Він, якщо чесно, сидить там просто за компанію, більше милуючись Саске, ніж кладучи щось собі в рот. Іноді для вигляду він перехоплює чогось, а потім сидить і довго це пережовує, розглядаючи брата. Витріщається. Мабуть, надто помітно навiть, надто очевидно, але... Саске посміхається чомусь своєму, стукає паличками об тарілки, відпиває з високої, барної склянки воду — гарненький. У нього звичка запивати їжу з років, мабуть, тринадцяти: пошкодив горло на місії, довго їв рідке та пюрешне. А коли дозволили їсти звичайну їжу, почав її запивати. Він відновився досить легко та швидко, але звичка залишилася; це було не шкідливо, ніхто не став йому нічого з цього приводу говорити та забороняти. Ітачі раптом з тихим занепокоєнням розуміє, як давно це було.
Він трохи підвисає, згадуючи все це, а коли приходить до тями, на столі виявляється наполовину менше їжі. Саске тихо возить паличками в залишках, розсіяний і задумливий. Світанкове сонце, бліде й несміливе, падає йому на щоку, робить його ще красивішим, ще ближчим, ще... Ітачі вкотре за ранок засмучується своїм неподобним думкам. Але все одно не може відвести погляд, коли Саске раптом рум'яниться — наливається червоним повільно, несміливо — і тупить погляд у підлогу. Він мнеться, відкладає палички та ховає під столом руки.
— Ітачі, — видихає він раптом, тягне тихо, томно, майже непристойно, і Ітачі миттю стає неспокійно від цього тону, від того, як він безпомилково на нього діє. — Ну що ти на мене так дивишся?
У Ітачі всередині миттю щось ухає, кінчики пальців холонуть, наче від страху. Мабуть, від страху і є. Саске піднімає на нього сором'язливий, темний погляд, і виглядає так рішуче й безрозсудно, так страшенно вперто; Ітачі стає по-справжньому страшно. Страшно, що Саске зараз може щось зробити. І страшно, страшніше, що він, Ітачі, не зможе... Не зможе знайти в собі сили якось це зупинити. Ітачі знає це так ясно: навіть якби він сам не був таким самим... Таким… Просто таким самим, все одно образити Саске не зміг би ніколи. Він любить його так сильно. Так сильно, що це навіть болісно, ненормально, страшенно тривожно. Він...
Він думає: не зараз, будь ласка. І простягає руку через стіл — Саске миттю напружується, ніби очікує, що Ітачі збирається його відштовхнути, відмахнутися дитячим дотиком до чола. Але через мить Саске завмирає. Губиться. Ітачі м'яко гладить його по щоці й він тут же підставляється сам, лащиться по-котячому, заплющує очі. Він тикається в долоню Ітачі губами, ніби й не цілуючи, веде носом, принюхується до чогось свого. У ньому зароджується вже звична, м'яка вібрація, і він на неї навіть не хмуриться. Затихає. Застигає. Не хоче сполошити незвичну ласку. Тримає Ітачі нижче зап'ястя обома руками, не даючи відсунутися раніше, ніж потрібно, раніше, ніж його примхливий, вимогливий, чудовий молодший брат сам того захоче.
Ітачі гладить його, милується застиглим у ніжному умиротворенні обличчям, і з тривогою думає про те, як йому хочеться посадити Саске на ланцюг у своїй кімнаті та заборонити йому все на світі. Це гидкі, гидкі думки, і він не встигає прогнати їх зі своєї голови, коли раптом відчуває на своїй долоні гарячу вологу рота. Саске залишає на його руці цей раптовий поцілунок, як тавро випалює, а потім піднімає палаючий погляд.
Ітачі не знає, що в той момент відбилося на його обличчі, але Саске схоплюється зі свого місця в секунду й майже відсахується від столу. Він, біліший за крейду, відразу стає на вигляд якимось зовсім маленьким і беззахисним.
— Я, — вимовляє Саске й раптом налякано витирає рота рукою. — Не- П-пробач.
А потім він утікає. Збігає сходами швидко й трошки загучно. Ітачі морщиться, думає: тільки би батьки не прокинулися. У нього раптом виникає неприємне, безпідставне параноїдальне відчуття, що по всьому будинку розставлені камери, і батько з матір'ю можуть все побачити — і як це виглядає збоку, як це пояснити? Ітачі мерзлякувато веде плечима. Думка, звичайно, дуже дурна. Але в голові, окрім неї, пусто. І неймовірно тривожно.
***
Зайнятий на роботі, Ітачі навіть не відразу зауважує, що Саске його уникає.
Хоча помітити можна було б легко: останнім часом його молодший брат, стомлений життям під замком через, гм, його неординарний вигляд, навпаки проводив з Ітачі незвично багато часу. Поки Ітачі був на роботі, Саске, здавалося, тільки й робив, що тужливо чекав його біля дверей на порозі з вечерею в руках — від нудьги він майже кожен день готував щось нове. Вони разом їли, а потім Саске обов'язково напрошувався в його спальню хоча б на годинку, хоч би просто тихенько посидіти поряд із книжкою в руках. І сидів, іноді заводячи свій гучний муркотливий мотор, і присутність його стала вже звичною, правильною. А на вихідних Саске вдавалося навіть вибити з Ітачі тренування разом: примхливими скаргами на те, що з його одомашненим життям він скоро розучиться тримати кунай у руках. Що, звичайно, було дуже слабеньким приводом, навмисне неміцною відмовкою, але Ітачі погоджувався щоразу. Все одно. Тільки під час цих легких розминок надворі, за високим парканом, що приховував їх від вулиць, він ніби по-справжньому відпочивав; а до чого приємно було щоразу кидати Саске на землю чи падати самому — молода весіння трава здавалася майже периною під спиною.
Загалом, нудьгуючий без роботи та інших людей, Саске раптово став особливо жадібним до уваги й відверто липучим. Таким він страшенно нагадував себе в дитинстві — і в Ітачі від цієї думки щодня тяжко боліло на серці.
Це бідолашне серце бідолашного Ітачі боліло не тільки (і не стільки навіть) вдома, де Саске був живий і теплий зовсім поруч, тільки руку простягни; справжньою тортурою був час поза домом. Думки про нього — неспокійні та колкі, тихі та ніжні — не лишали ні на місіях, ні на прогулянках, ні під час монотонних рапортів. Ітачі думав і думав, і думки ці то турбували його, то гріли, і весь він був саскесаскесаскесаске безперервним рухомим рядком у голові. Тепер нагадуванням про нього були не тільки випадкові зустрічі з його товаришами або яскрава світловолоса маківка Наруто в натовпі, але й кожна мимопрохідна, мимолежача й мимосидяча кішка: це було до того безглуздо й зворушливо — Ітачі був слабкий і розгублений. Думок було більше, ніж могло вміститися в його голові та серці. А особливо... Особливо останні два дні.
За них він, здається, прокручує той ранній сніданок із Саске в голові більше тисячі разів. Він крутить ситуацію і так, і так, замінює деталі, свої вчинки. Думає: а що якби він не задивлявся на Саске, більше їв, більше говорив, не простягав свою дурну жадібну руку, щоб гладити брата по обличчю та вмирати; та нічого не допомагає. До нього встигає прив'язатися звичка несвідомо потирати пальцями місце на долоні, куди Саске приклався ротом; ніби там мав би залишитися відбиток, який можна промацати. Відбиток губ і язика його брата. Смикати себе від нав'язливого жесту не виходило. Як на зло, навалюється більше роботи, й Ітачі, зовсім не налаштований на неї, робить все відсторонено та без поспіху, через що вона тільки розтягується ще більше. Повертатися додому виходить лише під ніч.
Ось так, у розгублених, розпатланих почуттях, Ітачі тільки на другий день справді помічає, що Саске він з того ранку не бачив: він не зустрічав його біля порога, не шкрябався у двері спальні вечорами й взагалі просто не попадався на очі. І це було не так, як коли в перші дні його звикання до вух і хвоста він, збентежений і роздратований своїм станом, навмисне ховався у своїй кімнаті. Навіть тоді його можна було почути чи побачити: застати, як він вибирається прошмигнути до туалету чи взяти їжі з холодильника на першому поверсі. Шлях сходами — неможливо довгий, особливо з шурхотливими снеками в руках, не бути спійманим було дуже складно й бідному молодшому братові це ні разу так і не вдалося. Особливо якщо втекти непоміченим потрібно було від одного з найкращих шінобі в селищі.
На цей раз, з тривогою розуміє Ітачі, Саске не було ні видно, ні чути. А це означало, що він ховався серйозно й навмисно. Ось так Ітачі, зайнятий думками про брата, пропустив і не помітив, як цей же брат вирішив уникати його, чи то переляканий, чи то скривджений тим, що сталося. І справа була точно не в тому, що Ітачі повертався пізно: Саске, тимчасово звільнений від обов'язків шінобі за станом здоров'я, спав більше вдень, а потім опівнічував, тиняючись по дому, і щоразу чекав Ітачі. І зараз він теж, напевно, не спав.
Ітачі, який стоїть в непроглядній темряві передпокою з наполовину стягнутим взуттям, приходить до такої самої думки, яка мучить і мучить його вже кілька років і два неповні дні: треба щось вирішувати. Потрібно... на щось наважуватися.
Почати можна було з малого: наприклад, з розмови про злощасний ранок дводенної давності. Ітачі твердо вирішує це, розвертаючи взуття біля порога, а потім ще півгодини наважується. Він встигає прийняти душ і без задоволення штовхнути в себе півтарілки акуратно накритої серветкою холодної вечері — мама дбайливо залишила для нього. Потім робити йому стає нічого: окрім як думати й передумувати майбутній діалог із Саске. А поговорити треба було сьогодні, зараз! Бо завтра... Завтра знову турботи, справи, а Ітачі, який має щастя та нещастя мати молодшого брата, не зможе думати ні про що, окрім нього. Він завмирає в темряві та тиші сплячого будинку, намагаючись зібрати думки, які ніяк не бажають збиратися. На серці було неспокійно. Здавалося, він може простояти так, тінню, до самого світанку — і все ще не вигадати, що сказати Саске. Тому що думав про це він багато років і діалог — такий, щоб не призвів до чогось неприпустимого та страшного — все ніяк не складався.
Додумавши до обіцянки самому собі, що він не буде говорити й робити зайвого, Ітачі ще раз безцільно обходить весь будинок і тільки тоді повільно піднімається на другий поверх — вгору сходами, давно протоптаною стежкою, минаючи скрипуче місце на третій сходинці знизу. Ще вологе після душу волосся холоднить йому шию і він, швидко окинувши поглядом коридор, поспішає прикрити залишене кимось відчиненим вікно. Потім двері в кімнату Саске. Ітачі не дає собі ні думати, ні зволікати: тихо відбиває стукіт і завмирає, весь — очікування та слух.
Через маленьку вічність, за яку Ітачі встигає майже впевнитись у тому, що Саске, здається, все ж таки спить, з-за дверей долинає його тихе “так”. Ітачі входить до кімнати, ніби під воду пірнає, і він абсолютно готовий до того, що Саске буде злий, скривджений чи мовчазний, але не до того, що він буде... хворий? Це настільки застає його зненацька, що він завмирає біля дверей і не робить ні кроку далі. У Саске з-під ковдри стирчить тільки ніс, на маківці зацікавлено загострені вуха, він стежить за Ітачі одними очима й не виглядає ані злим, ані скривдженим, зате — збентеженим.
— Привіт, — несміливо вимовляє він і напівсідає на ліжку.
На лобі у нього червоний прямокутний відбиток від клейкого компресу: напевно, спішно здер його буквально кілька секунд тому, як почув стук у двері. На тумбочці звалена маленька купка зім'ятих серветок і напівпорожніх блістерів з таблетками.
— Привіт, — озивається Ітачі, підходячи.
І, помовчавши, м'яко додає:
— Як ти?
Він, чесно, збирався бовваном простояти біля ліжка, але Саске відразу відсувається на самий краєчок, звільняючи йому місця, як для трьох, і доводиться сісти. Водночас відразу ж наздоганяє усвідомлення того, наскільки насправді він утомився за день.
— Мені вже краще, — відповідає Саске з маленькою щирою посмішкою на губах. — Не турбуйся.
Він сповзає по подушках, знову приймаючи лежаче положення, і дивиться-дивиться-дивиться, і очі його волого блищать у білому світлі нічника.
— Он як. Це добре, я радий.
І повисає мовчання. Воно не те щоб незатишне, але Саске ніяково мнеться, відводить погляд, а Ітачі... У Ітачі було так багато чого сказати до того, як він увійшов до цієї кімнати, а тепер у голові стало порожньо-порожньо, на серці спокійно-спокійно. Він не може утримати себе від того, щоб роздивлятися брата, хоча тільки нещодавно обіцяв собі не робити нічого… такого. Треба б... Треба поговорити, але все, чого хочеться: так і сидіти, заспокоєним мовчазною присутністю Саске. Думки, що мучили Ітачі, доки вони не бачилися, зараз нарешті вщухають.
— Ітачі, я радий, що ти зайшов до мене, — раптом подає голос Саске. Він звучить напружено, ховає погляд і насилу вимовляє нові слова. — Вибач за... Вибач за той ранок.
Ітачі застигає. Він не чує себе, коли питає:
— За що вибачити, Саске?
Саске насуплюється й піднімає на нього погляд такий важкий і складний, що на хвилину здається, він не відповідатиме.
Але ні, він відкриває рота й повільно вимовляє:
— За те. Що я зробив.
— Що ти зробив?
— Ніі-сан! — уражено вигукує Саске, насуплюється майже скривджено.
“Навіщо ти мучиш мене?” питає його погляд, але сказати це вголос брат не наважується. Ітачі й сам не знає, навіщо. У Саске таке гарне примхливе обличчя, що посмішка розтягує губи якось сама собою. Він простягає руку й кладе її поверх руки Саске, що стискає ковдру. Вона виявляється гарячою-гарячою, а під дотиком напружується тільки ще більше.
— Саске, — каже Ітачі та гладить тонку, сильну руку свого чудового молодшого брата. — Тобі нема чого вибачатися переді мною. Як я можу на тебе злитися?
Трохи утихомирений цим ніжним дотиком, його молодший брат стає спокійнішим, але губи все одно підтискає примхливо й вперто хмуриться. Він виглядає так, ніби зараз вишиковує в ряд у голові всі ті рази, коли Ітачі на нього сердився — тобто, коли дурненькому молодшому братові так здавалося — і збирається пригадувати їх Ітачі один за одним, але — передумує. Його обличчя раптом пом'якшується. І коли він знову заговорює, голос у нього теж м'який.
— Але ж, — він швидко зазирає Ітачі в очі й знову опускає погляд. — Ти ні разу не зайшов до мене за ці два дні. Хоча зазвичай завжди приходиш, коли я хворію, хоч би яким зайнятим не був.
Ітачі доводиться прикрити очі й затримати дихання, щоб якось перечекати та полегшити складне й важке почуття, що налинуло на нього. Він робить глибокий вдих і відразу відчуває тупий болючий укол у грудях — це його маленьке серце не справляється з чимось настільки величезним. Його бідний... Його бідний брат два довгі дні лежав хворий і самотній у своєму ліжку й чекав-не-дочекався його приходу. Хворів і думав сумні думки про те, що Ітачі міг настільки злитися на нього за один майже цнотливий ранковий поцілунок руки. Настільки, щоб не приходити.
Ітачі був жахливим старшим братом.
Він раптом відсторонено думає, що давно вже не відчував до Саски такої гострої ніжності та жалю, як у цей момент, коли сидів біля нього, хворого, і гладив його гарячу, випростану з-під ковдри руку.
— Ці дні я виходив з дому на світанку й повертався за північ. Не було кому сказати мені про твою застуду, так вийшло випадково. Ти віриш мені, Саске? Чи вибачиш свого жахливого брата?
Саске спалахує. У напівтемряві кімнати цього не видно, але Ітачі знає, що його щоки та вуха горять червоним: він, блідий і тонкошкірий, завжди був швидким на нерівний, яскравий рум'янець. І що його так збентежило? Ітачі не може не посміхнутися, коли його брат, такий кумедний та близький, лежить зовсім поруч. Здається, двадцять хвилин тому, сповнені тривог і важких думок, були зовсім давно.
— Які дурниці ти іноді кажеш, ніі-сан, — напівшепоче Саске, сором'язливо відвертаючи обличчя. — Я не завжди можу зрозуміти, чи не глузуєш ти з мене.
І, перш ніж Ітачі встигає щось сказати, раптом просить, вимовляючи швидко й рішуче:
— Поспимо сьогодні разом, ніі-сан? Будь ласка. Як у дитинстві.
Це дитяче прохання застає Ітачі зненацька. Він не може згадати, коли востаннє Саске просив подібне, якщо взагалі просив: найчастіше, коли він вдавався до його ліжка посеред ночі, йому й не доводилося нічого говорити — Ітачі просто відкидав ковдру й тут же приймав пірнувшого до нього брата в свої руки, притискав, укутував і шепотів утішення. Це потім уже Саске міг щось сказати: ах, ніі-сан, який страшний сон мені наснився, ніби у мене не було старшого брата! І завжди йому снилося щось подібне, його бідному маленькому братові, чиїм найстрашнішим кошмаром було залишитися єдиним сином. Або просто — єдиним. Одним.
— Будь ласка, — прийнявши його мовчання за нерішучість, шепоче Саске й лукаво посміхається. — Я не заразний.
Не заразний. Наче це могло бути причиною сумнівів Ітачі: підхопити застуду. Наче це могло бути причиною не лягати в одне ліжко з його молодшим братом. Це, а не десяток інших причин. Він безсило зітхає. Саске, не чекаючи, відсувається ще раз, поступаючись нагрітим місцем, й Ітачі вже не може відмовити: майже падає головою на м'які подушки, вага ковдри тут же придавлює його. Під боком буквально через пару коротких секунд запускається вдоволений моторчик муркотіння, який видає радість Саске з головою, а потім і викликані цим присоромлені чортихання.
— Боги... — здавлено бурмоче його чарівний брат і затуляє обличчя руками. — Ну до чого ж незручна штука!
Ітачі тихо посміюється.
— А мені подобається, — каже.
Він усе дивиться і дивиться на свого брата, поки кліпати не стає занадто важко, і ліниво думає, що цієї ночі йому, напевно, зовсім як у дитинстві не вдасться заснути: за внутрішньою, тривожною необхідністю сторожити сон Саске. А наступного моменту він відключається.
***
Будить Ітачі якась метушня. Його чуйний сон, скільки він себе пам'ятає, здувало за дві секунди, з будь-якого приводу: необережний скрип дверима, галас на вулицях або легкий нічний дощик. Потім ще й тренування шінобі додали йому звичку спати, безкінечно прислухаючись до того, що коїться навколо, і ночі перетворилися на безперервну низку засинань-прокидань. Тож він навіть не дивується пробудженню. Тільки думає, потираючи очі: чого це Саске не спить?
Картина, що відкривається погляду, змітає сонливість в одну мить: Саске тремтячими руками вичавлює таблетки з блістера і, проливаючи на себе половину, запиває їх мінералкою.
— Саске, — обмираючи від хвилювання, кличе його Ітачі. — Тобі погано?
Саске на його голос обертається майже налякано, здригається. Він тягне ковдру на коліна і чомусь дивно мнеться, намагаючись заправити свої в принципі вічно неспроможні на це бічні пасма волосся за вуха. Вони, звичайно ж, одразу випадають і заново завішують його рум'яне обличчя.
— Вибач, що розбудив, — винувато каже він напівпошепки. — Просто пігулки перестали діяти, нічого страшного. Лягай спати.
Ітачі сідає на ліжку й придушує позіхання, яке так і рветься з нього.
— Що ти, — каже. — Як я можу просто заснути так? Принести тобі чогось? Може, розігріти їжі чи чаю?
Саске часто-часто мотає головою з боку в бік і в очі вперто не дивиться. Повторює навіщось знову:
— Лягай спати, ніі-сан. Все добре, мені нічого не потрібно.
Те, що з ним очевидно не "все добре", Ітачі вирішує не озвучувати. Він тягнеться рукою до чола, щоб перевірити температуру, а Саске, на щастя, від цієї руки навіть не відскакує — навпаки, підставляється під нехитрий дотик, лащиться, прикриваючи очі. Він, звісно ж, дуже гарячий: тобто, навіть гарячіше, ніж його нова нормальна температура через котячі модифікації тіла.
— У тебе жар, — озвучує Ітачі очевидне. — Давай я принесу тобі компреси, Саске.
Саске, ніби прийшовши до тями, відсторонюється від його руки й хмуриться. Він уперто мотає головою з боку на бік, знову відмовляючись від турботи. Ну що ж він... Що ж...
— Саске, ну що ти вередуєш? Я відчиню вікно хоча б. Тобі тут, напевно, дуже душно.
Ітачі вже майже встає, але Саске перехоплює його за руку з несподіваною силою. Щоправда, відразу збентежено відпускає, усвідомивши, що схопив занадто міцно.
— Не треба нічого, ніі-сан, це... Я хворію не на застуду, тому нічого з цього насправді не допоможе.
І на здивований погляд Ітачі через силу пояснює:
— Це все через цю безглузду печатку, знову. Знаєш, коли, — він запинається і замовкає. Слова даються йому важко, але Ітачі не може зрозуміти причину. — Коли кішки весною... дуріють. Так ось, це... Гон або тічка називається.
Осмислити почуте з першого разу не вдається. Інформація потрапляє до голови, але зіставити її з реальністю займає додатковий час. Ітачі зависає, згадуючи, що крім бродячих котів, він загалом і не мав справу з таким. Пам'ятається, у Шісуї була кішка: він притяг кошеня додому, а батьки, побурчавши, погодилися залишити. І потім через якийсь місяць-два він, здається, точно скаржився, як складно возитися з тічною кішкою, яку не можна пускати до котів, і як йому, Шісуї, її, бідолаху, шкода. Мовляв, це великий стрес і тварина страждає.
— Мене дивилася Шідзуне-сан особисто два дні тому, — повертає його в реальність Саске натягнутим від напруження голосом. — Я й сам тоді не розумів, що зі мною, а вона все пояснила. Мамі я попросив не говорити, аж занадто вже це... ніяково. Тож вона не знає. Думає, просто хворію.
Саске вимучено посміхається. А Ітачі не хоче цього робити, чесно, не хоче, але просто не встигає проконтролювати, затримати: погляд сам собою опускається брату між ніг. Там, загалом, нічого й не видно за ковдрою, але Саске миттю помічає цей погляд і судомно прикривається ще й долонями, дивиться майже скривджено; хвіст у нього тремтить. Потрібно вибачитися, але Ітачі, збентежений і все ще сонний, може думати тільки про те, що його молодший брат сидить перед ним збуджений і присоромлений.
— А пігулки? — тільки й знаходиться що спитати він.
— А пігулки... Так, їх прислала Шідзуне-сан трохи згодом того ж дня. Вона попереджала, що в якийсь момент їхня дія ослабне й тоді самий пік треба буде якось... перетерпіти, але, — Саске хилить голову й ховає очі. — Я не думав, що це станеться так... невдовзі. А сьогодні вночі мені наснився сон і просто...
Ось як. Отже, сон. Отже, перетерпіти. По-хорошому, треба зараз поспівчувати Саске, пожаліти його, бідолашного, і посильно допомогти: тобто все ж таки відчинити вікно на провітрювання, принести води та серветок. Бути хорошим старшим братом, проявити дорослу навичку залишатися спокійним і турботливим навіть у таких ніякових ситуація. І ну. Залишити його наодинці, дати час і простір якось полегшити свій стан.
Саске, ніби прочитавши його думки, піднімає на нього лукавий темний погляд. Каже:
— Хіба може брат допомогти в такій ситуації?
Ітачі напружено завмирає. Він старанно намагається начепити суворий вираз обличчя, але насправді повільно грузне в жахливих, неподобних думках. Саске дістає сорому сховати погляд і зніяковіло опустити обличчя, але це, загалом, усі успіхи, якими Ітачі міг би пишатися. Він відсторонено роздумує про те, що пропустив момент, коли його брат навчився так дражнитися. Так прицільно та точно. Так безсоромно. Можливо, Ітачі його просто замало зупиняв, коли справа доходила до подібного. Але як можна було попросити зупинити подібне й не переступити межу неозвученості? Ітачі міг важко подивитися на нього, сказати йому своє суворе "Саске", але за цим неодмінно послідувало б дражливе "Що?", на яке вже відповісти було б нічого. Ось такими були справи з його неймовірно складним, прекрасним молодшим братом. Ітачі сидів і мучився. І — за муками спостерігав.
— Ніі-сан, — тягне благально Саске й раптом притискається до нього, горнеться в майже обійми.
— Що? — Онімілим враз язиком питає його Ітачі, не рухається, не обіймає у відповідь.
Саске злегка вовтузиться на місці, притискаючись ближче, і зітхає.
— Це, — каже напівпошепки. — Майже болісно.
Ітачі змучено прикриває очі, щоб перечекати й заспокоїти ганебний жар і страх, що хлинули на нього й перетрусили його від цих слів. Саске сидить близько-близько і його гаряче-гаряче дихання прямо в шию дуже заважає думати правильні, чисті думки. І не думати про те, що саме йому зараз пропонує його брат і про що так несміливо, мовчазно просить. Це було абсолютно неможливо. Ітачі знає, що йому потрібно встати й піти прямо зараз, поки не пізно, він хоче цього, але тіло здається приклеєним до ліжка. Правда, звичайно, в тому, що це "не пізно" було ще тоді, коли прозвучало те жалібне, дитяче прохання заночувати разом. Але як він міг відмовити? Йому завжди не вистачало суворої і твердої руки, коли справа стосувалася його молодшого брата: Саске хотілося тільки балувати, і пестити, і давати все, що він не попросить.
— Ніі-сан, — обережно, несміливо видихає Саске йому в шию. — Знаєш, мені снилося, як ми тренували тайджютсу.
Отак буває: ти терпиш, тримаєшся й стараєшся, а потім в один момент р-р-раз — і все руйнується. Р-р-раз — це зникає щось глобальне в нього всередині. Щось, що він уперто й суворо тримав у собі, вибудовував, щось, що загорялося червоним щоразу, коли вони підбиралися надто близько. Щось, що горіло й миготіло сьогодні, коли Саске відсунувся, звільняючи йому місце, і завмер з сяючими в напівтемряві кімнати очима, з оманливою покірністю очікуючи рішення Ітачі. Ось як зараз. Тому що Саске міг творити що завгодно, міг вступати в сумнівні пастки, міг вертіти хвостом, міг волого цілувати руку свого старшого брата, як руки старшим братам не цілують, і видихати ганебні зізнання, які старшим братам не видихають, але на межі він завжди віддавав віжки важливих рішень Ітачі. На те він і був молодшим братом: щоб говорити дурниці, зовсім не думаючи, щоб мучити свого і так змученого брата й перевіряти силу його витримки. Ітачі був слабким — дуже слабким — і жахливим старшим братом.
Він говорить:
— Саске, ляж на спину.
Ось так. Так і відчувається точка неповернення. Саске повільно піднімає на нього погляд такий недовірливий, що Ітачі кілька довгих секунд боїться й сподівається, що він перепитає. Але Саске не перепитує; очі його темніють і він обережно опускається на подушки, хапаючись за нього руками — так, ніби якщо не триматиметься, на ліжко не ляже, а впаде. На диво, коли під Ітачі лягає його молодший брат, несміливо розводячи білі, стрункі ноги, небеса не спалахують червоним і світ залишається стояти цілим і непорушним. І коли ці самі ноги невпевнено й благально здавлюють боки Ітачі колінами, він навіть не жахається тому, що ж це він сказав зробити Саске, що ж це він, як старший брат, накоїв. Ні, він тільки дивиться на це, дивиться — і з внутрішнім трепетом і твердіючим членом думає: красиво. Який же його молодший брат красивий.
У Саске, звісно, стоїть: так міцно й довго, що на світлих боксерах великою мокрою плямою темніє передеякулят. Під пильним поглядом Саске нетерпляче звивається, поривається прикритися руками, але сам же себе зупиняє, натомість задираючи футболку. У тьмяному світлі нічника його оголений живіт здається молочно-білим — Ітачі відсторонено думає, що не може згадати, коли бачив його востаннє. Свербить бажанням прикластися до цього живота губами, прикусити м'яку, гарячу шкіру. Саске робить мученицький вираз обличчя й смикає футболку ще вище, до підборіддя; його хвіст нервово стукає по ліжку.
— Ніі-сан, — шепоче він і сором'язливо відвертає обличчя. — Прошу, не... дивись так.
Так, звичайно. Його нетерплячий, уже занадто сильно, болісно збуджений брат. Ітачі обов'язково ще помучить його іншого — наступного — разу, а зараз він підхоплює його за талію, щоб підняти над ліжком і стягнути білизну. Саске випускає тихий стогін і відразу їм захлинається, коли Ітачі, не зволікаючи, бере його член в руку й проводить вгору-вниз.
— Саске, тихіше, — доводиться нагадати йому. — Батьки чуйно сплять.
І його навіть майже не пробиває жахом від своїх слів. Майже. Саске на подив виразно киває і справді затихає — тільки дихає так само глибоко й загнано. Він то розводить ноги сильніше, то намагається звести, натомість стискаючи Ітачі боки, і від його метушні збивається постільна білизна й розповзаються по ліжку подушки. Він усе продовжує тримати руками свою футболку або, радше, триматися за неї, весь намокає від жару й хвилювання, і Ітачі, загалом-то, навіть не встигає чогось особливо зробити — а Саске вже накриває оргазм. Він сильно здригається й затримує дихання, коли виливється собі на живіт й Ітачі в руку. Збудження його... Звичайно ж, не спадає. Саске лежить, все ще здригаючись, розчервонілий, гарячий, волосся липне до його мокрого чола — Ітачі не може перестати голодно милуватися ним. Він раптом із тривогою і тихим захопленням усвідомлює, що тепер знає те, як виглядає обличчя його молодшого брата, коли він кінчає. І буде, приречений це знати і надалі, аж до кінця свого життя, бо таке не забувається навіть за сильного бажання й нема від подібного вороття. Коли Саске розплющує очі й піднімає на нього свій погляд, Ітачі нахиляється, щоб дізнатися ще й те, який на смак рот його брата.
Саске охоче подається вперед, зустрічає його губи своїми й одразу лізе язиком — рот у нього ще гарячіше, ніж все тіло. Він цілується невміло й квапливо, але дуже старанно; Ітачі мимоволі стає цікаво, скільки взагалі разів до цього моменту його брат це робив. І що важливіше: із ким? Кого зі знайомих він міг би підпустити до себе ось так? Ту сумну рожеволосу дівчину? Здається, вона була в нього колись закохана. А може, того новенького, з кореня: він був мовчазний і ввічливий, і чимось невловимо схожий на Саске — здається, навіть також був молодшим братом. Вони з Саске дуже швидко звикли й притерлися один до одного. Ітачі раптом ніяковіє від своїх дурних ревних думок. Саске тихенько скиглить йому в рот.
Коли вони відсуваються один від одного, він облизує свої червоні губи й зніяковіло тупиться. Каже несміливо:
— Я ще не-
— Я знаю.
Рука Ітачі все ще охоплює член Саске, тому він дуже ясно усвідомлює, а точніше відчуває це "ще не". Він злегка зволікає, збираючи гарячу сперму з живота Саске й розмазуючи її по його члену — Саске цього страшно соромиться, хапає його за руки й намагається, здається, сказати щось проти. Ітачі раптово стає неймовірно весело, як буває після сильного переляку. Він з м’якою посмішкою цілує такого збентеженого й гарного молодшого брата в щоку; поцілунок був би майже цнотливим, якби не хлюпаючі звуки з-під руки Ітачі й все ще виразний смак рота Саске на його язиці. Раптом здається, що цей момент точно залишиться в пам'яті чітким. Ясним та випаленим. Ніби тавром на шкірі. Саске солодко зітхає й ахкає, солодко чіпляється за його плечі й солодко-солодко, ненавмисне, але неймовірно вдало тисне своїм міцним стегном Ітачі між ніг. Ітачі охоплює безглуздо величезне, важке вдоволення.
Саске раптом розплющує свої очі й ввиряється цими чорними, обдовбаними задоволенням гледілками на нього. Каже, задихаючись:
— Я так довго уявляв собі, ніі-сан, як це в нас буде.
Ітачі тремтливо видихає. Ну до чого... До чого безсоромні дурниці міг так просто говорити його молодший брат! Невже він не усвідомлював, як це впливає на Ітачі? Як йому складно, і тривожно, і до ганебної млості солодко чути подібне? По спині вниз збігають липкі, лоскітні мурашки. Він нахиляється за поцілунком, поки Саске не встиг сказати ще щось таке ж викривальне й жахливе, але його неможливий брат тихо стогне йому в рот і неспокійно вовтузиться.
— Ітачі, — шепоче він, щойно вони встигають відірватися один від одного. — Я хочу... Можна?
І — пірнає пальцями йому одразу під резинку піжамних штанів та білизни.
Ах, йому іноді здавалося, що Саске все ж таки напевно знає, яку владу над ним має. Читає всі думки до єдиної. Знає достеменно, що якщо розкине руки, видихне жалібно й благально "ніі-сан, поспимо сьогодні разом, як у дитинстві?", Ітачі, як маріонетка, слухняно звалиться до нього на ліжко. Знає, що він не зможе встояти і зараз. А як можна? Саске незграбно намагається подрочити йому, його старшому братові, йому заважає білизна й незручно вивернута рука, він запихається від старань і хвилювання, але вперто продовжує й так само вперто, абсолютно чарівно хмурить личко. Він виглядає страшенно примхливо, ніби ось-ось розлютиться, задере ніс, як робив у дитинстві, і надимається. Ітачі, правда, давно вже запропонував би допомогу, але спершу просто розгубився, а потім... Він не намагався помучити свого брата, ні, звичайно, ні, але було так цікаво подивитися, як же він вчинить! Та й його метушня нехай і була невміла, але все одно приємна, й Ітачі, паршива людина та брат, егоїстично насолоджувався: дотиками, виглядом і самою ситуацією. Він встигає забутися, ліниво похитуючи стегнами в переривчастий такт руки, і забути про чуже збудження, коли Саске раптом несподівано сміливо тягне його до себе ближче. Він притискається стегнами до стегон, довго-довго видихає й охоплює їх члени в кільце двома долонями.
— Ітачі, — непристойно стогне він його ім'я абсолютно безсоромним чином. — Я хочу... ось так. Можна?
Ітачі не каже нічого, тільки видихає тремтливо й тягнеться залишити мокрий, жадібний поцілунок у Саске за вухом. Він допомагає Саске своєю рукою, шепоче йому бути тихіше, м’яко штовхається стегнами назустріч і скоро їм вдається зловити спільний, спокійний ритм, від якого в голові нарешті стає каламутно й пусто. Ітачі слухає шурхіт постільної білизни та їхнє рване дихання, слухає, як волого хлюпає від їхніх рухів руками, слухає своє серце — звуки заколисують його, занурюють у чисте, гаряче марево. Світ звужується до розмірів ліжка, й Ітачі так неймовірно добре в цей момент, а Саске такий красивий, такий солодкий і смачний, коли мокро, незграбно цілується й хапає ротом повітря, коли дивиться своїм обдовбаним, бездумним поглядом. І коли цього всього стає занадто, — жару, поцілунків, напруги внизу живота — Ітачі відсувається, сідає на ліжку, щоб прискорити рухи рукою, щоб дивитися, як у Саске судомно тремтять стегна перед оргазмом, як він безсило мружиться й затримує дихання. Сам Ітачі очі не заплющує, і все дивиться і дивиться, аж допоки брат не вигинається на ліжку з відкритим у беззвучному стогоні червоним ротом. Йому вистачає тільки декількох швидких, грубих рухів після цього, щоб також виплеснутись Саске на живіт і застигнути, скрюченим над ним, ніби голодний звір. У цей момент в Ітачі в голові настільки чисто й дзвінко, що він на мить навіть забуває, чому так не хотів і боявся… цього. Всього на мить.
Саске обіймає його ногами й руками, тягне, змушує навалитись на нього зверху всією вагою. Він задоволено зітхає, вовтузиться, ластиться в обійми. Ітачі не може стримати посмішки, коли цілує його червоні щоки й гаряче, вологе чоло. Животом він відчуває їхню змішану сперму на животі Саске.
— Ітачі, — томно шепоче Саске. Оргазм ніби зовсім не допоміг його збудженню згаснути, а тільки зміцнив його. — Ітачі. Ніі-сан… Ще…
***
— Ну ви і соні!
Життєрадісний голос мами з вітальні — перше, що чує Ітачі наступного дня. Він і справді проспав неможливо довго: на годинник не дивився, але сонце за вікном сяяло високо та яскраво. Що на диво, з роботи за ним нікого й нічого не надсилали, хоча про своє жахливе спізнення він не попереджав. Проте, дивом це залишається недовго.
— Пробач, що не розбудила, — посміхається йому мама; у голосі її нема ні краплі розкаяння. — Ти не прокинувся у свій звичайний час і я спершу подумала, що тебе вже нема, а потім заглядаю до Саске в кімнату — сплять… Ви були такі чарівні, та й тобі так рідко видається шанс поспати міцно, без безсоння, що я просто не змогла змусити себе тебе розбудити. Я не втрималась, послала вісточку, що в тебе сьогодні відгул. Пробач, якщо планував попрацювати, але…
Ітачі не знаходить слів цілу хвилину, але не тому що мама вирішила влаштувати йому несподіваний вихідний, а тому що вона, виявляється, заходила до Саске в кімнату. До Ітачі батьки не заходили без дозволу, тому він і не подумав… Забув… Вчора Саске був дещо вибагливим, а вгомонився тільки під ранок, тому Ітачі, втомлений і сонний, не сильно думав про конспірацію, коли якнайшвидше витирав їх обох від сперми вологими серветками, перш ніж завалитись спати. Він панічно намагається пригадати, як все виглядало, коли він прокинувся. Чи були вони одягнуті? Чи не лежали занадто близько? Чи не залишили засосів? Цей короткий момент холодної паніки перериває пробудження здорового ґлузду: деякі речі занадто немислимі, щоб про них думати. Жодна матір не зробить подібного жахливого припущення, побачивши своїх дітей в одному ліжку. Хвиля полегшення, яка затоплює Ітачі, настільки велика, що вона майже заглушує його важке, гірке відчуття провини перед мамою.
— Не варто було, — тільки й вичавлює із себе жахливий старший син і брат Ітачі після мовчазної паузи. — Але дякую.
Мама підходить до нього, щоб заправити йому пасмо волосся за вухо й погладити по спині. Від неї звично пахне її парфумом, того ж самого бренду й аромату, яким вона користувалася, скільки Ітачі себе пам’ятає. Цей запах і тепла долоня на спині миттєво заспокоюють його.
— Тобі не завадить трошки більше відпочивати, — каже мама йому майже з докором. — А то зовсім забігався. Загробиш своє здоров’я завчасно.
Ітачі внутрішньо весь стискається. Він на хвилю відчуває себе зовсім дитиною, малим хлопчиком, якому мама виписує звісточку в академію, що він не прийде на заняття за станом здоров’я. Це, правда, траплялося тільки раз у його короткій історії навчання в академії — маленький Саске зі своїм слабеньким, дитячим імунітетом тоді підхопив якийсь бридкий вірус, півночі скрикував і капризував, а Ітачі, з непід’ємним для свого віку відчуттям відповідальності, перетащив хворого брата до себе в ліжко. Щоб не будити батьків. Наступного ж дня він зліг з тим самим вірусом, а батьки в результаті не спали дві ночі поспіль, розриваючись між хворими дітьми. Ітачі пригадує цю історію й тихо посміхається.
— Я відпочину сьогодні, — каже він. — Вже почав! Чудово виспався, наприклад.
— Ах, Ітачі, — мама зітхає з удаваною суворістю, але обличчя її посміхається. — Диви, як би і ти тепер не заразився… Вам уже по стільки років, і Саске майже дорослий, а ти все так само балуєш його.
Ітачі доводиться знесилено прикрити очі. Балує… Саме так, абсолютно вірно. З дитинства нічого не змінилося, він так само балує свого молодшого брата й в усьому йому потурає. А як він міг інакше? Ітачі завжди було важко відмовляти Саске, про що б він не попросив. Йому залишалося тільки дякувати, що Саске був розумним, скромним хлопчиком і не просив забагато. Окрім, звісно, як вчора вночі… Вчора вночі Саске тільки й робив, що просив. Ще, і ще, і ще, а Ітачі міг тільки покірно давати йому це “ще”: руками, і ротом, і потім, закинувши його ноги собі на плечі й стиснувши м’які стегна посильніше долонями, ще так. І це було майже так само, як якби Ітачі увійшов у нього, і Саске слухняно лежав під ним, червоний, спітнілий, із зацілованим ротом, задихався й покачувався на пружному ліжку від ритмічних рухів, і жадібно брав усе, що йому дають, аж допоки Ітачі не кінчив йому між стегон і на білий, судомно тремтячий живіт удруге за ніч.
— Балую, — говорить він не своїм голосом, коли виринає зі спогадів. — Але кого ще мені балувати, як не свого маленького молодшого брата?
Мама жартівливо грозить йому пальцем і намагається зробити невдоволений вираз обличчя. У комбінації з посмішкою, однак, це виглядає радше ніжно.
— Я б тобі сказала, кого тобі вже час балувати, але ти на мене тільки рукою махнеш, я ж знаю, — лукаво каже вона.
Ітачі не встигає навіть здригнутися від раптової зміни теми на його майбутніх дітей, коли з другого поверху доноситься якийсь грюкіт, а потім на сходах з’являється заспаний, пом’ятий Саске. Ітачі швидко сканує його поглядом: футболка чиста, не та, яку вони вночі забруднили, шия без слідів, тільки губи трошки набряклі, червоні, заціловані.
— Ітачі! — вигукує він. — Ой, і мама!..
Саске витріщається на них дикими очима з секунду, а потім дещо незграбно збігає зі сходів і майже врізається в них.
— Минуло! Все минуло!
І він куйовдить своє і без цього розкуйовджене волосся, а серед нього на його голові більше нема… Ах, точно, котячих вух. І хвоста також не видно, коли Саске крутиться на місці, щоб це продемонструвати. Чи було це все ще зранку? Правда сказати, Ітачі й під загрозою смерті не зміг би відповісти — після пробудження він дивився зовсім не туди й думки його були зайняті іншим.
— І застуда минула… — тягне мама, прикладаючись долонею Саске до лоба. — Самі чудеса сьогодні!
Саске кидає присоромлений, промовистий погляд на Ітачі й нервово посміхається. Ітачі миттю стає добре-добре й погано-погано від цього погляду, все — з однієї й тієї ж самої сумної причини. Ах, якби ж тільки у Саске був інший старший брат, слабовільно думає він. Сильніший, добріший, відповідальніший; такий, який не змушував би його червоніти й ховати погляд від мами, аби вона не прочитала в його очах щось страшне, потворне й викриваюче. Ах, якби ж тільки я був ліпшим старшим братом, ніж я є, думає він знову. Іншого молодшого брата Ітачі собі не бажає.
Він коротко гладить Саске по голові — на ній звично-незвично відсутні котячі вуха й це на мить збиває його з пантелику.
— Вітаю, Саске, — говорить Ітачі з посмішкою. — Ти все не міг дочекатися, коли це станеться, і ось, нарешті.
Коли Саске відповідає, він не дивиться ні на нього, ні на маму, тільки тупить погляд у підлогу й кусає губу, щоб не розплитися в посмішці:
— Так, нарешті… Я все ще не усвідомив, що це справді реальність: настільки часто уявляв, як це буде. Але, Ітачі, я такий радий… Такий щасливий! Найкращий ранок у моєму житті… Відтепер все буде добре.
І поки Ітачі стоїть і вкривається холодним потом від слів Саске, німий і нещасний, мама лише дзвінко сміється у відповідь.
— Не ранок вже давно! — говорить вона весело й гладить Саске по щоці. — І раз усі нарешті прокинулись, ходімте, поїсте сніданок, який ви пропустили.
Ітачі покірно йде за мамою на кухню, спостерігає за тим, як вона перемовляється про щось з Саске, й крутить в голові одну й ту саму думку: відтепер все буде добре. Ах, Саске, чи буде?