Work Text:
Цятка. Маленька цятка. Здається, вона пульсує. Треба доторкнутися. Моя рука тягнеться до власного відображення, де на зіниці мого ока пульсує та тремтить червона цятка. Мить, і мій вказівний палець торкається прохолодної поверхні. Цятка розповзається та перетворюється на зірку. Гарно мерехтить. Я опускаю руку. Зірка продовжує поглинати моє обличчя. Серед червоного проростає помаранчевий, а за ним і жовтий, поки колір не заповнює увесь простір підлогового дзеркала. Потім, мить, і з середини барв визирає рука. Тягнеться до мого обличчя, до мого ока і *тиць*.
- Агх! Боляче, твою ж...
Я кліпаю, щоб розігнати морок. Переді мною все ще дзеркало, але у ньому лише моє відображення. Ні тобі плям, ні незнайомої руки. Грець із ним. Я знов відволіклась. Підносячи гребінець до свого волосся, я продовжую розчісувати його. Воно заплутане, один з мінусів володіння кучерями волоссям. Нарешті, розплутавши усі вузлики, я заплела волосся у пучок. Мій погляд мимоволі пробіг по кімнаті. Давно я не прибирала тут. Невипраний одяг, пляшечки та тюбики з фарбами, деякі відкриті навіть. Треба закрити, бо застигнуть ще, й нові прийдеться купувати. Грошей і так обмаль. Я глянула на годинник. О пів на дев'яту. Дивно. Богом клянуся, двадцять хвилин тому, я дивилася, годинник показував той же самий час. Зламався, чи що? Стоп.
- Чорт!!! Тоді скільки зараз часу!? Де мій телефон, дідько!
Борсаючись у купі одягу, розкиданому по підлозі, я знайшла речі, у яких я була учора. Понишпоривши у кишенях, я нарешті знайшла свій телефон. Мій старенький Nokia, з кнопками, ще батьки купували, до того як... Моє сердце защемило.
- Не слід думати про це, забудь. Ай, забула! Час! Котра зараз година?
Конвульсивно тисну на одну з кнопок, екран замиготів. Яке щастя. Ну хоч заряджати не потрібно. На фоні яскраво-блакитної заставки, бліді цифри показували п'ятнадцять хвилин після десятої. Я запізнилася. Знов. Знов.
- Вже втретє, Катрін. Молодець.
Сарказм так і сочився з кожної літери. Треба подзвонити йому. Можливо, ще й не пізно.
Руки набирають вже вивчений напам'ять номер. Я затамувала подих.
Гудки. Один, другий, третій. Давай же.
- Добрий день, пані Катрін. Ви знов не прийшли.
- Так, перепрошую, пане Валовіц. Я...
- Я не хочу знову чути ваші виправдання. Це вже втретє. Ви хоч розумієте, що я зробив, для того щоб вас хоча б прийняли?
- Я, вибачте, я скоро буду. Дайте мені десять хвилин? П'ять?
- Ні. Пані Катрін, Ваш час сплив. Я намагався Вам допомогти. Я очікував більшої відповідальності від Вас. Думав, Ви будете хоч трохи схожа на свою бабусю. Але ні, виявляється творчість для Вас не така й важлива, як була для неї. Вона була б розчарована Вами. Прощавайте, Катрін, і більше сюди не дзвоніть.
- Але ж...
І я почула гудки... Звісно. Він поклав слухавку. Я підвела його. Ну чому я не можу бути
- Кращою. Зібранішою! Від-по-ві-ДАЛЬНІШОЮ!!!
Я жбурнула телефон у стіну. Він пробив у стіні дірку. Авжеж. Це ж Nokia. Та й стіни в цій квартирі як паперові.
- Чорт, тепер ще й пояснювати хазяїну квартири, чому у стіні... А ХРІН йому! Не буду я нічого пояснювати!
Я розлютилася, підхопила гребінець і жбурнула його вслід за телефоном. Ого, ну і висока в мене точність. Гребінець полетів у напрямку тієї самої дірки в стіні, але замість того щоб попасти точно в неї, він зачепив її край і зробив її більшою.
Дірка все росла і росла. А зсередини неї на мене дивилися палаючі гнівом очі. Двоє очей, троє, сім, тринадцять. Їх все більшало і більшало. Одні були червоними, інші зеленими, але більшість з них залишалася чорною. Пітьма почала просочуватися зі стіни. Стелилася туманом по підлозі. Полум'ям лизала мої п'яти. Я почала відступати, але перечепилася і впала. Хотіла підвестися, але кістяні руки охопили мої щиколотки, інші тягнулися до моїх зап'ясть, шиї, обличчя. І перш ніж я встигла зрозуміти, я була прикута до підлоги.
- Ти знову всіх підвела!
- Посміховисько!
- Чому ти навіть думку припускаєш, що в тебе може щось вийти? Ти ж невдаха!
Ні, не невдаха. Я борсалася, намагалися відбитися від них, але вони не піддавались, не відпускали. Я хотіла кричати, та рука на шиї стиснула настільки міцно, що з мого носа пішла кров. Я почала задихатися. Будь ласка... Хто-небудь... Допоможіть...
Мене охопили конвульсії. Мої руки хапалися за все до чого я могла дотягнутися. Я намагалася вхопити щось, чим можна було б відбитися від цих клятих кістяків. І вдача посміхнулася мені. Я намацала щось прохолодне й металеве. Потягнула. Не піддається. Нужбо, давай. Ще трохи. Зібравши всю волю в кулак, я потягнула що міць. Предмет піддався, накренився. Із гучним брязкотом дзеркало, а це виявилося воно, розлетілося на тисячі друзів. Деякі з них полетіли в моєму напрямку. Маленькі фрагменти застрягли у моєму волоссі, більші — полетіли мені на груди. Я перевернулася на бік, щоб встати. Друзки невблаганно впивалися мені в руки. Потекла кров. Я мала нещастя на ній підсковзнутися і знов опинитися на підлозі. Боляче. Нужбо, давай.
- Давай. Піднімайся, слабачка. Чи ти не можеш?
- Так, ти не можеш? ХАХАХАХА
- Дурепа, тобі залишається лише взяти шматок дзеркала і перерізати собі горлянку.
Замовкніть! Я спробувала знов. Цього разу я хоча б на коліна змогла підвестись. Це вже щось. Викусіть, шматки лайна! Потихеньку піднімаючи своє тіло, я чула як вони сміються наді мною. Ті очі зі стіни, кістяні руки з підлоги, та кожне має відображення у розбитому дзеркалі. Вони знущаються наді мною. Знову. Перестаньте! Що я вам зробила!?
- Тільки подивися, що вона знов намалювала, Отісе. Подивися!
Жінка з кучерявим волоссям та різкими рисами обличчя, невдоволено дивилася на стомленого чоловіка, який сидів за кухонним столом.
- Я бачу, Марлін. Що ти хочеш, щоб я сказав?
- Ти зараз серйозно? Ти навіть не дивишся на малюнок! Ось, це ми — спокійно спимо у ліжку, і вона — загрозливо стоїть з ножем над нами.
- Хааа, Мар, їй всього лише сім. Згадай себе у цьому віці, що малювала ти? Може вона просто побачила фільм жахів і вирішила його намалювати? Чому ти так впевнена, що це ми на малюнку?
- Ох, якби ж це був один лише малюнок, але ні, у неї весь альбом в таких малюнках. Тому я просто впевнена, що це наша сім'я. І знаєш, я навіть можу точно сказати, в кого вона пішла. В твою матір! Та алкоголічка, з якою ти залишав нашу доньку під час канікул.
Припини.
- Не смій називати мою матір — алкоголічкою! У неї була депресія, у неї помер чоловік.
- Який уже за рахунком чоловік? П'ятий? Десятий?
Припиніть, будь ласка.
- Гей, ану йди сюди, мала тварюка! Це що таке!?
Вона пхає малюнок прямо мені в обличчя.
- Відповідай! Не хочеш? Ох, ти ще й плакати зібралась? Ану, отримуй!
Її рука злетіла, та грубо приземлилася мені на щоку. Я впала додолу. Біль поширився моїм обличчям, щока почервоніла, ще більше сліз пролилося.
Я почала хаотично їх витирати. Кров розмазалася по моєму обличчю. Я озирнулася довкола. Це більше не була стара кухня у батьківській оселі. Я знов опинилася на полу своєї орендованої квартири. Усюди друзки розбитого дзеркала, кров. Зі стіни на мене досі дивилася безодня пробитої мною дірки.
- Хааа, треба буде прибрати тут. Але це вже потім. Я така стомлена.
Я підвелася, похитуючись, і пішла на балкон. Взяла відкриту пачку цигарок, витягла з нею одну, дістала з кишені запальничку. Підпалила цигарку, зробила затяжку. Треба вже кидати. Дорого цигарки палити. Та й не корисно анітрохи. Неважливо. Все одно довго не проживу. Ні роботи, ні людей заради яких жити. Думала, мистецтво, але...
- А чому але? Якщо з тією компанією не вийшло, то знайду іншу. Картини в мене хороші, публіка оцінить. А навіть якщо ні, я малюю для душі.
Цигарка тліла, я і не робила затяжок, нехай. Неважливо, що про мене думають. Неважливо, що кажуть голоси в голові. Впораюся
- Але... Спочатку треба перебинтувати руки, бо і кров'ю стечу, і прадіда побачу, хех. Все ж таки...
Я сама вибираю свою долю.