Chapter Text
Перед воротами є… штука.
Створіння — дивна маса слизу, оточене невеликим лугом жовтих квітів — , сидить у повній, вологій темряві. Воно ледь колихається зі сторони в сторону, неструнко, глибоко наспівуючи якусь низьку ноту, від якої в нього болить голова. Не видно жодної зброї чи броні, навіть ключа чи замка, але по його спині все одно пробігає табун крижаних мурах.
Охоронець, думає Д3рлорд, облизуючи засохлі губи. Щоб не було за дверима — це, певно, скарб чудовиська. Щось цінне й неймовірне. Щось, що кличе та співає про цікавість прямо йому на вухо. Щось варте всього цього клопоту.
— Жертва. — Раптом голосно булькає істота. Це не зовсім схоже на слова, скоріше розтягнутий склад зажурної мелодії. Чомусь, Д3рлорд згадує росу на первоцвітах. — Тікай звідси, Жертво.
Воно розмовляє, якось оніміло усвідомлює Д3рлорд. Принаймні чудовисько має певну свідомість. Можливо воно не особливо кмітливе, але все ще розуміє концепцію слів; чудово.
— Пропусти мене і я тобі не зашкоджу.
— У тебе немає навіть меча, Жертво. — Майже весело булькає той у відповідь, все тіло істоти рвучко смикається зі сторони у сторону. Це дуже віддалено нагадує хіхікання. — Тікай звідси, Жертво. Тобі не перемогти.
Д3рлорд хмикає. Він можливо і пихатий, але пихатий заслужено. Він пройшов всі інші випробування цього місця — що таке ще одне?
До того ж розумний слиз не виглядає особливо загрозливим. Д3рлорд мало знає про їхній вид, що вже говорити про таке дивне розгалуження, але слайми ніколи ні для кого не були викликом, навіть у часи давніші. Вони, очевидно, були вправні у виживанні, але не у битві. Це буде легка перемога.
— Жертво.
Д3рлорд робить перший неквапливий крок вперед. Йому не потрібно нічого окрім власних рук, він певен. Це випробування до смішного просте й не продумане.
— Жертво.
Д3рлорд розтискає і стискає кулики. Він намагається вдивитись всередину слизу, але все ніяк не може знайти ядра. Невже воно у землі?
— Жертво. — Повторює воно вкотре, але цього разу тут є різкий край; попередження. Булькання плутається у гарчанні. — Д3рлорд.
Він завмирає.
Добре. Можливо це випробування все ж не таке й просте.
— За дверима, — Ледь розбірливо продовжує слиз, квіти колихаються на вітрі, а його форма починає ставати чимось більш структурованим. Видно кривий виріз рота й ока — чекає лиш твоя смерть, Д3рлорд.
Щось за його ребрами, зліва, ближче до спини, стискається і крутить. Істота виглядає не зовсім правильно. У його слизі плутаються квіти, весело крутяться окремі пелюстки. Дерлорд припускає, що відростки з боків, мали б бути руками, а той що зверху — головою.
— Повертайся додому — Каже воно голосом тихим і розуміючим, таким гірким, що аж лячно. Золоті двері позаду нього ледь прочиняються, запрошують, кличуть. Обличчя — принаймні, те що воно змогло сформувати на верхньому горбку слизу — звернулось у гримасу розбитого горя.
Д3рлорд не може згадати як втік звідти. Він прокидається від туману у голові вже коли обережно перев'язує свої закривавлено до самих кісток руки.
-
Істота володіє певною версією телепатії, розмірковує Д3рлорд у своєму таборі біля вогню. Вже пізня ніч, він випив зілля та підкріпився теплим супом з місцевих грибів. Д3рлорд вичистив свою броню та знайшов запасний меч — істота, зрештою, мала слушність. Той що він взяв з собою у печери містичним чином зник зі стегна, залишаючи за собою лиш довгу ліану.
І телекінезом, додає подумки. Як же ще воно могло зникнути?
Д3рлорд чистить новісіньке лезо і наспівую під ніс забуту пісеньку, повільно розмірковуючи.
Це… дивно.
Не те щоб Д3рлорд ніколи не зустрічав монстрів з особливими здібностями — у світі занадто багато креативних розумів з безмежною свободою, аби генетика залишалась недоторканою. Звісно, час від часу з’являються деформовані моби чи гібриди, деякі більші фантастичні за інші. Вони були рідкими — сам Д3рлорд може згадати тільки невелику жменьку таких експериментів, що зустрічались йому у пригодах —, зазвичай або неймовірно розумними, або до страшного сильними. З обома варіантами він мав нещастя зустрітися і тому скромно міг заявити, що цей… гібрид(?) не підходив ні під першу, ні під другу категорію.
Воно було повним провалом експерименту. Не мало ані ясної свідомості, ані контролю над власним тілом. Дещо сумно, справді. Д3рлорд не міг не пожаліти жалюгідне створіння. Можливо, воно лиш виконувало останній наказ свого творця, охороняючи скарби давно загиблих. Це була класична історія з книжок; дещо романтична і клиширована, але при правильній реалізації це був улюблений прийом Д3рлорда в пригодницьких історіях. Було щось у ньому до того трагічне, що не могло не зачаровувати.
У такому разі він не міг ось так здатись — Д3рлорд принесе створінню милостиню, подарує заслужений спочинок. Хтозна скільки років, якщо не століть, істота охороняє забутий шматочок цього світу?
Головне лиш придумати як.
Можливо він миг би підкрастися до істоти. Прокопати позаду неї чи під неї. Йому лиш необхідно знайти ядро — якщо у гібрида воно взагалі є. Це наразі єдиний відомий йому спосіб вбити слаймів. Хоча…
Він не може не усміхнутися; вся ця печера була подарунком небес його стомленому від рутини розуму. Кожне випробування було цікавіше за останнє і це не виключення.
Д3рлорд переможе, він певен.
-
Айвері захрипів.
Хрип звучав дивно — у нього ніколи не було справжніх голосових зв’язок, але мімікрія голосу давалась йому природно. Він, бува, не попадав у потрібний тон чи ноти, але Айвері ріс все своє життя серед істот, для яких звук був основним видом спілкування — було природно підчепити деякі їхні непотрібні звички, як крехтіння або ж стогони болю. До того ж на аренах, що йому вважайте замінювали дитсадок, школу та універ, люди зазвичай більше любили комунікувати неповними звуками, аніж повноцінними словами.
І все ж.
Його хрип звучав неправильно. Звук обривав на секунду чи дві зарано, а тон тріскався на половинні. Це звучало ближче до зламаної платівки, що заїдала композицію.
Айвері спробував облизнути губи — ще одно безглузда звичка з минулого. Ні язика, ні губів в нього більше не було. Він не міг згадати як вони мають виглядати, хоча через кожен день-другий ідеальні картинки різних, чужих облич завжди незапрошено врізались у його розум, немов кувалда розбиваючи будь-яку подобу свідомості, що Айвері встигав зібрати по шматочках.
Його тіло відчувалось як в'язниця. Він досі не був певен як вижив. Чи чому вижив.
Єдине за що Айвері досі чіпляється, це величні ворота позаду нього. Жертва.
Айвері не може допустити, аби Жертва пройшла через ворота. Аби Жертва побачила те саме що і він, пройшла через ті самі жахи, а потім-
А потім опинилась б прямо поряд з ним. У дуже схожій в'язниці з власних кісток та плоті, що відрізнялась лише тим, що Айвері міг збудувати себе наново, а Жертва — а Жертва, розумна, гарна, чудова Жертва, що мала таке яскраве, сліпуче майбутнє попереду, що могла б прожити ще три століття і все одно бути най-найкращою серед усіх існуючих істот у всьому Всесвіті — ні. Жертва не змогла б, не вивернула б власні кістки у правильну сторону та не зшила б свою шкіру в єдине полотно знову і знову.
Тому він має залишатися тут; аби одне з те яскраве майбутнє, що йому привиділось у нескінченно короткому сні цілі століття назад, стало правдою.
Айвері спробував знову згадати, як мав би працювати його голос. Хрип звучав неправильно.